Свідок бомбардування театру у Маріуполі вибрався з оточеного ворогом міста, пропливши крижаним морем 4 км, щоб дістатися підконтрольної Україні території.
Вперше цю історію опублікувала британська газета The Guardian, пише Захід.нет
Дмитро Юрін був вдома 16 березня, коли ворожа бомба вдарила по маріупольському театру. Його квартира на проспекті Миру була за декілька сотень метрів, через площу з фонтаном. Драмтеатр був великим бомбосховищем. Всередині були сотні жінок і дітей.
«Це був жахливий, потужний вибух, величезний вибух. Я чув крики та крики», – розповів Юрін. «Я бачив тіла та шматки тіл. Я витягнув одну жінку, потім дівчинку, а потім хлопчика. Усі постраждали. Ноги хлопчика не рухалися. Він кричав. Мої руки тремтіли. Я був весь у крові».
Поруч на землі нерухомо лежала жінка. Члени сім’ї відчайдушно намагалися її реанімувати, тиснучи на грудну клітку. «Вони намагалися повернути її. Біля неї стояла дитина і казала: «Мамо, не спи». Жінка була мертва».
Точна кількість осіб, які загинули в результаті окупантського авіаудару, поки невідома. Президент України Володимир Зеленський повідомив, що загинули 300 людей. Свідки, у тому числі Юрін, підтверджують, що були десятки тіл. Повідомляють, що безперервні обстріли зробили рятувальні роботи небезпечними.
Юрін розповів, що повернувся до гаража, де ховався із мамою Надією, закурив і проковтнув кілька таблеток. Він вирішив, що мусить вибратися з Маріуполя, який протягом двох жахливих тижнів атакували й оточували російські війська. Місто було відрізане з усіх боків.
Він вигадав незвичний план. Юрін вирішив, що попливе в безпечне місце.
Він – рибалка, проводив багато часу на Азовському морі зі своїм батьком, ловлячи місцеву кефаль, відому як пеленгас. Він знайшов свої рибальські кулики, які раніше використовувалися для викопування хробаків. Він взяв два мішки для сміття, щоб зав’язати їх довкола шкарпеток, кілька мотузок і чотири 5-літрові пластикові пляшки, щоб використовувати їх як буйки.
Одягнувшись у імпровізований костюм, за словами Дмитра, він вирушив пішки до пляжу. Був надвечірок. Він пройшов повз зруйновані будинки. «Було кілька людей, які шукали воду. Хтось попросив у мене сигарети. Решта міста була безлюдна. Я пішов знайомим шляхом до набережної. Було холодно».
Юрін розповів, що пройшов вздовж піску вбрід, а потім занурився у воду. Він виплив 150 метрів, паралельно берегу, і рушив на захід. Вода була дуже холодна.
«У мене цокали зуби. Я ховався за одну з пляшок, щоб мене ніхто не бачив. Іноді я відпочивав на буйку».
Він плив дві з половиною години. Маршрут довжиною 4 км проходив повз російські позиції в селі Рибацьке і до села Мелекіне, яке до війни було пляжним курортом. Юріна трясло від холоду. Юрій знайшов літню пару, яка прийняла його, дала горілки й тарілку борщу.
Село Мелекіне було під контролем рф. За допомогою сусіда Юріну вдалося сісти на мікроавтобус, який прямував до порту Бердянськ, що також окупований російською армією. За його словами, росіяни на блокпосту його проігнорували. «Їм було по 17 чи 18 років», — згадує він. З Бердянська йому вдалося переїхати на територію України [зараз він у Львові].
Додавайте "Домогосподарку" у свої джерела Google Новини
