Місяць знадобився росіянам, які окупували передмістя столиці, щоб залишити глибоку рану в душі кожного українця. Сотні закатованих людей, тисячі знищених будинків, тортури, зґвалтування, банальний крадіжка – «друга» армія світу показала себе у всій красі.
Трагедії Бучі, Гостомелю, Ірпеня, Мотижина ще не одне десятиліття слугуватимуть джерелом для документальних фільмів, книг, театральних вистав і, звичайно ж, кримінальних проваджень, повідомляє Думська
Одна з історій, на щастя, що закінчилася добре, трапилася з домашнім котом, восьмирічним рудим велетнем породи мейн-кун на прізвисько Макс.
«Ми живемо за три кілометри від Гостомельського аеродрому, у лісовій Бучі, — каже вона. Наразі Альона з півторарічним сином знайшла притулок у Чехії і зі здриганням згадує кінець лютого. – Коли вночі вони почали нас бомбити, я впала в якийсь ступор, обійняла сина і сиділа на ліжку, нікуди не хотіла. Чоловік вмовив мене. Зійшлися на тому, що він відвезе нас до Житомира, а сам повернеться назад за речами та нашим котом Максом. Я взяла один рюкзак, чоловік був просто у спортивному костюмі. Коли ми доїхали до кордону Київської області, почали дзвонити сусіди та казати, що селище бомбардують та висадилося десант. Ми зрозуміли, що повертатися нема куди».
На початку березня селище окупували, а у будинку молодої жінки оселилися уродженці російської глибинки.
«У Макса завжди повні миски води та корми, але це все одно на пару днів, – згадує Альона. – Ми зателефонували сусідам, попросили вибити вікна, але не встигли. Росіяни поставили у нас у дворі свій БТР, викопали вздовж паркану окоп. Сусід-дідусь не виїхав і з підвалу нам розповідав, що діється. Спочатку Макса бачили в селищі – він один такий рудий».
Наприкінці березня українські захисники вибили ворога з Бучі і світ зміг побачити «сліди» російського чобота.
«Весь будинок був розбитий і пограбований, – розповідає наша співрозмовниця. – Меблі зіпсували, списали матірщиною, особисті речі витрусили з шаф. Все лежало в купі при виході, мабуть, збиралися вкрасти, але не встигли. А у дитячій кімнаті наші сапери виявили розтяжку з гранатою. Ми почали шукати Макса. Я сподівалася, що він живий та його вивезли волонтери, які рятували свійських тварин. 38 днів я наполегливо вірила, що він живий. Без доказів, попри те, що всі писали, що в нашому селищі було пекло. Напевно, задовбала всі фонди та волонтерські центри та групи підтримки Гостомеля та Бучі».
Місяць тому телефон Альони завібрував від дзвінка з незнайомого номера. Телефонували на вайбер із Білорусі.
“На кулоні були ваші контакти, ми не знали, дзвонити чи ні і як ви поставитеся до білорусів, після всього, що відбувається”, – сказала дівчина на іншому кінці трубки.
Виявилось, що Макса викрали росіяни. Кіт проїхав понад 300 км на броні російського БТРу разом із вкраденою у мешканців Бучі та Ірпеня побутовою технікою. У районі Гомеля мейн-куну вдалося втекти та прибитися до місцевих жителів.
«Я спочатку подумала, що мене розводять, – каже Альона. – Але дівчина скинула фотографію Макса та нашийника з кулоном – там на зворотному боці QR-код із моїми контактами».
Білоруські волонтери допомогли зробити Максу новий ветеринарний паспорт та чіп – без документів вивезти тварину за кордон неможливо – і передали її польським волонтерам на кордоні. Зараз добряче схудлий і пострижений кіт (під час поневірянь тварина облили чимось клейким) возз’єднався з сім’єю в Чехії.
«Дивно, але слова про те, що кіт з України і що ми жили в Бучі, спрацьовували як код: ніхто з мене не взяв грошей, за першого знайомства онлайн вибачалися. За Лукашенка, за те, що так все».
Додавайте "Домогосподарку" у свої джерела Google Новини
